Key Point #1: Чи потрібно прагнути бути моральним у політиці?
У каруселі ти побачив(-ла) головні тези. Тут — повний текст дискусії.
Один з учасників формулює позицію на складну тему. Тема в заголовку сторінки. Інші — аргументовано її критикують. Потім ролі змінюються.
Це — KEYpoint #1: нова рубрика від Key Generation, де ми не боїмось незручних питань і гострих відповідей.
Нижче — розгорнуті думки кожного з трьох учасників та критика на їхні слова. Без прикрас. Без кліше. З повагою до складності.
ТЕЗА ПЕРШОГО УЧАСНИКА
Політика – це особлива сфера діяльності людини, для якої орієнтація на мораль є як мінімум необовʼязковою, а як максимум – згубною
Артур Саргізов
Випускник YLU II, учасник аналітичного відділу
Аргументація:
Мораль – річ важлива. Вона потрібна для того, щоб люди мали певні орієнтири поведінки при взаємодії між собою. Красти – погано, обманювати – погано. Саме завдяки моралі, яка закарбована у несвідомому кожної людини, наше суспільство стає більш згуртованим і справедливим.
Проте політика, на мою думку – це особлива сфера діяльності людини, для якої орієнтація на мораль є як мінімум необовʼязковою, а як максимум – згубною. Спробую пояснити, чому.
По-перше, політика сама по собі є аморальним родом занять. Звичайно, “чистоплотність” політики можна виразити на спектрі в залежності від країни: що політичний процес у Західних країнах із відносно розвиненими правовими і демократичними інститутами значно менш “брудний”, ніж в деяких країнах Африки і Латинської Америки, де вбивство політичного конкурента це зазвичай нормальна практика. Від того, як проводиться політика, залежить процвітання або навіть існування величезних груп людей. Отже, коли на кону стоїть виживання або серйозні матеріальні інтереси – людям властиво поступатися моральними принципами задля досягнення ефективності. І тут політик-ідеаліст постає у невигідному положенні: щоб реалізувати свою візію, наприклад, зробити суспільство більш справедливим чи моральним, йому треба прийти до влади. Але якщо він суворо обмежує себе тим, що вважає моральним (наприклад, не йде на компроміси із людьми із сумнівними біографіями або поглядами чи відмовляється від жорсткої риторики до своїх політичних опонентів) – він програє і в результаті до влади приходять ті, для кого мораль – другорядна. А це, в свою чергу, дозволяє звинуватити подібного чесного політика в аморальності, адже він дозволив прийти до влади тим, хто заподіє навіть більше шкоди, що дозволило аморальності розмножитись. І не треба тут обманювати себе помилкою уцілілого: на кожного Ганді у світі існують сотні і тисячі Навальних, які обрали бути моральними, але програли, залишились ні з чим на дивані, у вигнанні або в труні, чим дозволили своїм Путіним продовжувати творити зло.
Але навіть якщо ми всі погодимось грати за правилами моралі, виникає питання: за якими саме правилами? Проблема слідування моралі полягає також і в тому, що ці норми у всіх різні, і ці розбіжності стають ще більшими, якщо домовляються представники двох різних країн або цивілізацій. Навіть якщо люди погоджуються з якоюсь базовою моральною максимою (наприклад, “має існувати свобода слова”), розбіжності виникають у тому, як її інтерпретувати (”чи підпадає хейтспіч під свободу слова, або його треба обмежувати?”). Вочевидь, представники кожного з таборів мають вести священну війну зі своїми супротивниками для викорінення будь-якого прояву аморальності. Але в реальності ми розуміємо, що інколи треба піти на компроміс і дати людям право на власну точку зору, навіть якщо ми вважаємо її аморальною, для збереження стабільності нашого суспільства.
Це породжує третю проблему. Навіть якщо ми змогли домовитись про те, що морально, а що ні, інколи ситуація не дозволяє нам вчиняти повністю притримуючись наших моральних установ. Деколи доводиться обирати із двох зол, і кожен варіант є аморальним по-своєму. Саудівська Аравія – абсолютистська ісламістська монархія із величезними проблемами з правами людини та свободою слова. Режим саудитів звинувачують у численних злочинах, таких як вбивство журналіста Джамаля Хашоґджі та підтримці тероризму. Напевно, в ідеалістичній картині світу жодна демократична західна держава не стала б співпрацювати з таким режимом. Тим не менш, Сполученим Штатам доводиться мати із Саудівською Аравією гарні відносини, тому що це допомагає їм підтримувати безпеку в регіоні (наприклад, через стримування Ірану) та зберігати енергетичну і економічну стабільність.
Але все одно ми погоджуємось, що більшість із нас не хоче жити у світі, де нормою є корупція, політичні вбивства та неспровоковані воєнні агресії. Тож якщо ми не орієнтуємось на мораль, як запобігти всьому цьому? Альтернатива, яку я пропоную, базується на двох постулатах:
Політика має бути не моральною, а ефективною.
Ефективною є та політика, яка захищає інтереси твоєї групи (сімʼї/організації/політичної партії/сегменту електорату/країни і т.д.).
І прагнути ми повинні до того, щоб наша політика охоплювала інтереси якомога ширшої групи, але тільки після того, як інтереси більш вузької групи будуть захищені. В результаті ми отримаємо систему, побудовану на балансі інтересів і противаг різних груп. Як із невидимою рукою ринку, де індивідуальне прагнення до багатства породжує загальний економічний розвиток, індивідуальне прагнення до влади різних груп має породити систему з чіткими правилами гри, де ти не будеш обманювати конкурентів не через те, що це аморально, а через те, що це не вигідно.
Наостанок памʼятайте:
найбільш потворні ідеології в історії, які призводили до величезних жертв, були вигадані у кабінетах людьми, які намагались придумати універсальну мораль, яка вирішила б проблеми всіх одночасно. Це шлях не до загальної рівності і щастя. Це – шлях до диктатури.
Критика від Ігоря:
Виходячи зі змісту есе, мені не стало зрозуміло, чому політика – це особлива сфера діяльності людини. Чи є ще такі сфери та за яким критерієм ми їх виділяємо? Я погоджуюсь з Артуром у дескриптивному сенсі, що політика є аморальним родом занять (точніше, не є моральним). Але чому це не може означати, що попри всі соціологічні дані у нормативному сенсі вона тим не менш має бути моральною? Далі: якщо методи політичної діяльності визначаються не внутрішніми переконаннями, а зовнішніми умовами, і можуть бути «чистоплотними», коли цього вимагає політична культура середовища, та «аморальними», коли політичний процес «брудний», то до чого тут моральність – це просто пристосуванство та у кращому разі надання своїм діям моральної форми, щоб тебе не було оштрафовано в грі за чужими правилами. Доводячи логічний ланцюжок до закономірного висновку, отримуємо, що в країнах «Африки і Латинської Америки, де вбивство політичного конкурента це зазвичай нормальна практика», політик може й сам вдаватися до вбивства. Я розумію, що автор не закликає до абсолютного нехтування моральними нормами. Але чому якихось моральних норм все-таки потрібно додержуватися, а інших – ні, мені здається, визначається інерційним чином, неусвідомлено, крізь призму комфорту. Бо так заведено. Бо критично переглядати стереотипні установки, що панують в суспільному просторі – потребує зусиль. Цього не сказано прямо, але, на мою думку, це закладено імпліцитно.
Критика від Ліни:
Артур стверджує, що політика не повинна керуватися моральними принципами, а лише інтересами конкретних груп. Однак така позиція є небезпечною, адже політика не існує у вакуумі – вона формує норми поведінки для всього суспільства.
По-перше, ігнорування моральності в політиці створює цикл аморальності у суспільстві. Якщо влада діє лише на основі групових інтересів, виправдовуючи будь-які засоби, то чому громадяни мають поводитися інакше? Якщо політики можуть брехати, красти чи зраджувати задля “ефективності”, то ці ж принципи поширюються і на бізнес, і на повсякденні стосунки між людьми. Врешті-решт, суспільство розкладається, бо довіра, яка є основою стабільності, зникає.
По-друге, теза про політику як виключно боротьбу інтересів ігнорує той факт, що саме мораль визначає межі цієї боротьби. Наприклад, корупція та насильство можуть бути ефективними засобами для певної групи, але вони руйнують державу в довгостроковій перспективі. Якщо політика керується виключно логікою “вигоди”, то зникає сенс у правових нормах і навіть у самій концепції держави як гаранта справедливості.
По-третє, історія доводить, що успішні суспільства будуються не тільки на балансі інтересів, а й на моральних принципах. Реформи Лі Куан Ю в Сінгапурі, післявоєнне відновлення Німеччини чи українська Революція Гідності показують, що суспільна довіра і моральні принципи є критично важливими для політичної та економічної стабільності. Там, де політика нехтує моральністю (як у випадку СРСР чи корумпованих автократій), настає крах.
Таким чином, політика без моралі – це шлях до хаосу. Моральні принципи не є обмеженням, а навпаки – фундаментом, який робить політику стабільною і ефективною. Якщо ми хочемо жити в суспільстві, де існує справедливість, безпека та розвиток, політика має не просто враховувати інтереси груп, а задавати високі моральні стандарти для всього суспільства.
ТЕЗА ДРУГОГО УЧАСНИКА
Політика не лише мистецтво управління, а й дзеркало, що відображає моральні цінності суспільства
ЛІНА МУХІНА
ВИПУСКНИЦЯ YLU II, учасниця аналітичного відділу
Аргументація:
Чи може держава бути сильною, якщо її лідери нехтують чесністю та справедливістю? Чи можливо побудувати демократичне суспільство, якщо правителі не дотримуються етичних норм?
Політичні рішення формують поведінкові моделі громадян, адже закони, державні інститути й дії політичних лідерів визначають межі допустимого. Якщо політика будується на маніпуляціях, корупції та безвідповідальності, ці вади швидко стають нормою для суспільства. Але коли політика базується на моральних принципах, вона не лише задає вектор розвитку країни, а й закладає фундамент довіри, взаємоповаги та громадянської відповідальності. Яскравим історичним прикладом є Нюрнберзький процес, який встановив моральний стандарт невідворотності покарання за злочини проти людяності. Це був урок для всього світу: політика не може виправдовувати масові злочини. А реформи Лі Куан Ю у Сінгапурі довели, що безкомпромісна боротьба з корупцією та дотримання моральних стандартів можуть перетворити країну з бідного острова на одного з економічних лідерів світу.
Політика, позбавлена моралі, веде державу до занепаду. Якщо керівники країни нехтують чесністю і використовують владу задля власної вигоди, це руйнує довіру суспільства і провокує політичні кризи. Корупція, популізм і маніпуляції створюють ілюзію стабільності, але рано чи пізно ця мильна бульбашка лопається. Українська Революція Гідності — це не лише політичний злам, а й моральний протест суспільства, яке відмовилося миритися з брехнею, свавіллям та корупцією. Влада, яка нехтує моральними принципами, неминуче стикається з гнівом народу, як це сталося і з Радянським Союзом. Десятиліття приховування правди про політичні та економічні провали призвели до втрати довіри громадян, а згодом і до розпаду великої імперії. Без морального фундаменту навіть найсильніші держави зазнають краху.
Довготривалий розвиток можливий лише за умови моральної політики. Держави, які будують свою політичну систему на справедливості, відкритості та відповідальності, досягають економічного процвітання і соціальної гармонії. Південна Корея, зробивши ставку на боротьбу з корупцією, прозоре управління та громадянські свободи, сьогодні є лідером світового ринку технологій. Водночас Північна Корея, де політика базується на тотальному контролі, репресіях і відсутності прав людини, залишається закритою, бідною й ізольованою від світу. Яскравий контраст між цими країнами доводить, що лише політика, заснована на моральних принципах, забезпечує сталий розвиток і благополуччя громадян.
Уявіть собі корабель, що пливе у відкритому морі без компаса. Він може якийсь час триматися на плаву, дрейфуючи за течією, але рано чи пізно його розіб’ють скелі хаосу. Так само й політика без моралі: вона може створювати тимчасову ілюзію стабільності, але зрештою призводить до катастрофи. Моральні принципи є не просто додатковим чинником у державному управлінні, а його фундаментом. Вони забезпечують стабільність, довіру та прогрес. Аморальна політика неминуче призводить до кризи, хаосу та розпаду. Тому прагнення до моральності в політиці — це не утопія, а єдина можливість для держави зберегти свою силу, стабільність і майбутнє.
Критика від Ігоря:
На мою думку, Ліна не надала відповідь на поставлене питання. Фактично в есе аргументується твердження, що політика, позбавлена моралі, веде суспільство до занепаду. Нехай. Але чому все-таки політик має прагнути бути моральним? Невже для нього суспільні інтереси завжди збігаються з його власними і ніколи не вступають в суперечку між собою? Навіть якщо перед нами такий «святий» альтруїст, його дії, судячи зі змісту, все ж таки оцінюються за прагматичними результатами, які проявляються в доволі конкретних речах: економічній могутності та стабільності держави, зав’язаній на громадянській довірі. Але на шляху до ефективності неминуче постають складні моральні дилеми: де йти на поступки, на компроміс; де відступати від моральних ідеалів задля короткострокових і довгострокових матеріальних вигод; як конкурувати з тими, хто має переваги неморального інструментарію? А що робити з тиском зовнішніх моральних норм, якщо власний моральний кодекс від них відрізняється? А як задавати планку високої моральності для народних мас в ситуації падіння рівня життя?
Автор, ігноруючи ці першочергові питання, стверджує, що держави, де політика позбавлена ідеалістичної моралі, зазнають краху. Це твердження підкріплюється історичними прикладами, щодо яких є три зауваження. По-перше, зведення усієї амальгами причин їх успіху або невдач до того, що потрібно завдячувати відповідно дотриманню чи недотриманню моральних принципів, є помилковою редукцією. По-друге, ані Сінгапур, ані Південна Корея ніколи не були взірцем моральності. В Південній Кореї політика протягом більше ніж трьох десятиріч характеризувалася періодами військового управління, репресіями проти опозиції, обмеженнями свободи слова. Так само і в випадку Сінгапуру: телець моральності був принесений в жертву ефективності. І, по-третє, вибіркове висвітлення одних історичних прикладів й обминання інших кидає тінь на неупередженість в підборі доказової бази. Не будемо ходити далеко в минуле – у наш час є яскраві приклади, коли держави, які не підпадають під умову моральності, тим не менш демонструють високі показники економічного розвитку, громадської підтримки та стабільності влади. Перед обличчям очевидні приклади успіху КНР, а також В’єтнаму, Таїланду, Філіппін, котрі визнані економічними тиграми. XXI століття вже красномовно називається Століттям Азії – а політика в ній історично була і залишається доволі далекою від морального ідеалізму. Це вказує на те, що збалансований розгляд політичних систем ніяк не дозволяє нам зробити висновок, що «аморальна політика неминуче призводить до кризи, хаосу та розпаду».
У підсумку, маю наголосити, що підпорядкування моральності пріоритету ефективності веде нікуди і знецінює першу. Коли моральність і ефективність співпадають, предмет спору відсутній. Нам потрібна відповідь на питання, чи ми маємо і чому ми маємо поступати морально, коли це протирічить як нашим особистим, так і суспільним утилітарним інтересам.
Критика від Артура:
Позиція Ліни в тому, що моральність влади є необхідною умовою процвітання суспільства в цілому. Я можу погодитись з тим, що політики мають пропагувати мораль і хоча б намагатись підтримувати імідж добропорядних людей. Але питання в тому, які рішення вони приймають з огляду на те, що було б краще для їхньої держави. Навіть у прикладів, які наводить моя опонентка, є темні сторони. Так, у Нюрнберзькому процесі покарали нацистських злочинців, але чому не відбулось суду над СРСР, який разом із Гітлером розпочав Другу світову війну і наробив воєнних злочинів не менше? Перш ніж стати демократичною державою, Південна Корея пройшла період жорсткої диктатури Пак Чон Хі, який отримав владу військовим переворотом. А у Сінгапурі і досі існує по-суті фашистський режим з де-факто однопартійним правлінням, численними обмеженнями свободи слова і смертною карою. Ми поважаємо ці країни не тому, що вони моральні, а тому, що вони ефективні. Вони стали успішними не тому, що слідували певним ідеалам, а тому, що відстоювали інтереси своїх громадян.
ТЕЗА ТРЕТЬОГО УЧАСНИКА
Потрібно, але не сліпо підпорядковуючись суспільній моралі, а на підставі особистісно обумовленої вимоги до себе
ІГОР БОГУНКОВ
ВИПУСКНИК YLU I, учасник аналітичного відділу
Аргументація
Питання про обов’язковість прагнення моральності у політиці є безумовно вкрай важливим у політичній етиці. Відповідь на нього визначає те, якими будуть політичні рішення та які принципи стануть наріжним камнем в їх основі. Однак, на мою думку, некоректно розглядати це питання в ізольованому вигляді у відриві від питання про необхідність етичної поведінки взагалі. Політика і управління державою є частиною людської діяльності, а отже, не є винятком і підпорядковуються тим самим фундаментальним моральним цінностям, що й інші сфери життя. Рішення людини завжди ґрунтуються на певних основоположних світоглядних засадах. Однак визначення того, якими саме є ці особисті світоглядні засади, є питанням індивідуального вибору.
Може здаватися самоочевидним, що людські цінності мають базуватися на гуманістичній етиці. Таке переконання зазвичай змалку закладає в нас культура, з певних причин як правило формує в нас суспільство. Проте якщо критично розглянути ці установки та відмовитися від метафізичних пояснень мети людського життя, а також не визнавати безальтернативними інші телеологічні концепції, що постулюють об’єктивність, універсальність та обов’язковість моральних норм, неминуче приходиш до висновку, що насправді ніщо не зобов’язує нас поводити себе морально по відношенню до інших. Подібної думки дотримувався Жан-Поль Сартр. «Ніяка всезагальна мораль, – писав він у праці «Екзистенціалізм – це гуманізм», – не підкаже вам, що потрібно робити: у світі немає передвіщань». Ще радикальніше цю думку висловив Достоєвський у фразі, яку йому часто приписують: «Якщо Бога немає, все дозволено». Достеменно, моральні норми не є чимось a priori обов’язковим за своєю природою. Людина обирає їх у процесі свого життя і бере за них повну відповідальність. Кожен – сам собі суддя, поведінка кожного – на його совісті, а все що зобов’язує його до певної моралі ззовні – це так чи інакше певна форма примусу.
Тому, власне, не існує незаперечної відповіді на поставлене питання. Лишається лише запропонувати людині за бажання поставити собі за мету усунути суперечності у своїй системі поглядів. По-перше, вірогідно вона може прагнути до цілісного світогляду. У такому разі, якщо у неї, як у більшості, існує уявлення про себе як про порядну людину, якщо вона відчуває потяг робити добрі справи для інших, а не тільки для себе, якщо присутні почуття обов’язку та емпатії, то в неї не залишається другого варіанту, окрім того, щоб, повторюся, бути послідовно моральним в усьому, без винятку – в політиці у тому числі. А далі вже кожен сам наповнює власним змістом відповідь на запитання про те, що саме означає бути моральним у політиці.
По-друге, політик може прикладати зусилля бути чесним перед самим собою. Це не така вже проста справа, як може здатися. Вона потребує постійного важкого зусилля над собою, вироблення звички глибокого усвідомлення своїх реальних рушійних причин, уважного відстеження підсвідомих мотивацій. Людина, яка не бреше собі, перестає виправдовувати свої неморальні вчинки, її уявлення про себе починає відповідати її реальній поведінці та способу життя. Політик, який керується такою чесністю, як і будь-хто інший, може приймати рішення та вчиняти дії, які несуть негативні наслідки для інтересів інших, які спричиняють страждання або навість смерть, які порушують ідеалістичні принципи. Йому відомо, що буквальне слідування букві закону, суспільним моральним нормам та уявленням про обов’язок, які не були народжені через його внутрішнє моральне зусилля, не мають нічого спільного з моральністю. Намагання досягти доброчесності, коли визначальними підставами волі до неї є зовнішні причини, без внутрішнього морального самовизначення, як наголошував Іммануїл Кант, породжують лише легальні, а не моральні вчинки. Із зворотного боку, такий політик може іноді порушувати закон, йти на недобропорядні дії – але тільки якщо знає, що це робиться не для підживлення свого месіанського его, не для здобуття влади, слави, історичного місця, багатств, самореалізації та самоактуалізації. Він відчуває й враховує душевні переживання кожної маленької людини, яка виявляється так чи інакше на шляху цієї політики. Ніхто не може встановити межі того, наскільки велику роль вважає вірним взяти на себе людина – тільки вона сама, тільки вона може визначити межі власної відповідальності.
Такого абсолютного ідеалу, звісно, досягти неможливо. Якщо не залишати місця для людської слабкості, не давати собі поблажок, то намагання людини досягти цього ідеалу в кінцевому підсумку призведуть до безнадійного етичного ригоризму, закінчяться самобичуванням, подібним до того, яким займалися середньовічні флагеланти. Ніхто не зобов’язує прагнути до агіографічного еталону. Людині все ж таки доведеться йти на складні моральні рішення, які відступають від ідеалізму. У світі, де кожна особа має власний неповторний досвід, де свободи одних природньо обмежені свободами інших, де лімітовані ресурси і потрібно розподіляти спільний пиріг, прийняття складних рішень є неминучим. Лідер, який не керує авторитарно, матиме враховувати думки інших людей, йти на компроміси та погоджуватися на рішення, що суперечать його власній уяві про кращий вибір. Втім, навіть вкрай жорсткі рішення можуть залишатися у межах морального вибору. Навіть скидання водневої бомби із загибеллю мільйонів людей, хоч як би парадоксально це не звучало, гіпотетично може бути в канві моральної політики. Цей приклад навмисне обрано зухвало й провокаційно, щоб продемонструвати одну ключову істину – джерело визначення добра і зла для кожної людини знаходиться всередині неї самої, а жодні формальні критерії та зовнішні судді не дадуть людині у всіх життєвих ситуаціях відповіді на питання, як же чинити. Навіть якщо об’єктивна істина існує, пізнає її собі кожна людина сама. У цьому сенсі справедливими є слова Протагора: «людина є мірою всіх речей».
Остаточний вибір врешті-решт залишається за самою людиною: жодних об’єктивних приписів щодо необхідності моральності в політиці не існує. Проте якщо особистості не чужі моральні настанови і вона прагне до цілісності власного світогляду, то неминуче має дійти висновку, що прагнення бути моральним у політиці є не розкішшю, а необхідністю.
Критика від Ліни:
Ігор стверджує, що об’єктивних приписів щодо моральності в політиці не існує, і кожен політик має сам визначати межі своєї відповідальності. Однак така позиція може призвести до хаосу, оскільки політика – це не просто особистий вибір індивіда, а механізм, що задає правила гри для всього суспільства.
По-перше, якщо моральність у політиці розглядати як суто індивідуальний вибір, то не залишається жодних гарантій, що політична система не скотиться до свавілля. У такій логіці будь-яке рішення – від корупційних схем до політичних репресій – можна виправдати тим, що політик керується своїм внутрішнім моральним почуттям. Але історія доводить, що саме суспільні моральні принципи, а не особисті переконання окремих лідерів, визначають, яким буде розвиток держави.
По-друге, політична мораль не може бути настільки відносною, як це подано в есе. Дійсно, існують моральні дилеми, однак у демократичних суспільствах вже сформовані певні універсальні моральні стандарти: чесність, прозорість, повага до прав людини. Їх порушення не може виправдовуватися тим, що політик вирішив інакше. Якщо політика не задає чітких моральних орієнтирів, суспільство розчиняється в анархії – адже, за такою логікою, кожен громадянин теж може індивідуально визначати, що для нього є моральним.
По-третє, теза про те, що навіть найжорсткіші рішення можуть бути моральними, надто ризикована. Якщо скидання водневої бомби може вписуватися в моральну політику, то де проходить межа? Історія знає чимало політичних лідерів, які виправдовували масові злочини тим, що їхня мораль відрізнялася від загальноприйнятої. Але саме наявність спільних моральних норм дозволяє уникати таких катастроф.
Таким чином, позиція, що мораль у політиці є суто особистим вибором, не витримує критики. Політика впливає на суспільство, а отже, повинна задавати чіткі моральні стандарти. Відмова від цього веде не до свободи, а до хаосу, де кожен політик виправдовує будь-які дії власним внутрішнім відчуттям правильності.
Критика від Артура:
Проблема позиції Ігора полягає в тому, що він не враховує фактору відповідальності політика. Він говорить про те, що, якщо політик вважає себе моральним, він і у політиці має притримуватись моральних норм. Але ключовим тут є не політик, не його моральні переконання і не чистота його сумління – ключовим тут є інтереси людей, яких він представляє і захищає. Політик може вчинити морально для того, щоб, наприклад, зберегти свою честь, але це може бути безвідповідальним вчинком по відношенню до його народу, який очікує від нього прагматичних рішень. Саме тому поведінка політика – це не його приватне, це його публічне, і суспільство має право вимагати від нього ефективності в першу чергу.
